Біографічна довідка

СЕРГІЙ СВИРИДОВИЧ ГАМЧЕНКО

СЕРГІЙ СВИРИДОВИЧ ГАМЧЕНКО (1860–1932) – військовий, археолог, пам’яткоохоронець, музеєзнавець. Своє життя він присвятив військовій кар’єрі (генерал по приказу) й науці, діставши визнання як археолог,  успішно поєднуючи службу в армії (до 1918 р.) з науковою та музейною діяльністю.  Майже 50 років він вивчав стародавню історію, досліджував археологічні пам’ятки і здійснював заходи з охорони археологічної спадщини на теренах України.

В молоді роки пройшов гарну археологічну школу під керівництвом В. Б. Антоновича – професора Київського Імператорського університету Св. Володимира. Знання стародавньої історії посилили лекції професора Московського університету, відомого історика В.О.Ключевського. Під час служби на півночі Російської імперії С.С.Гамченко отримав вищу цивільну освіту — закінчив Петербурзький археологічний інститут і захистив дисертацію «Дюнные неолитические стоянки на берегу Финского залива» (дослідження Сестрорецьких курганів поблизу Петербурга, 1908). Природні здібності до точних наук, топографії, креслення, малювання, військова артилерійська практика – віддзеркалилися у матеріалах польових досліджень, кресленнях, планах місцевостей і пам’яток, малюнках, мапах. Спостереження під час розвідок і розкопок досить скрупульозні і конкретні. Польові звіти надзвичайно ретельні та відповідають тогочасним вимогам до розкопок й фіксації археологічних пам’яток. Публікації результатів розвідок і розкопок відповідають вимогам свого часу.

Першою археологічною експедицією С. С. Гамченка стали розкопки під керівництвом В.Б.Антоновича древлянського курганного могильника в передмісті Житомира — Мальованці (1878). В 1899 р. знахідки з цього могильника (срібні та бронзові прикраси, дротяні кільця, поясні застібки, ножі тощо) демонструвалися  на виставці, підготовленій до ХІ Археологічного з’їзду у Києві.  Перший відкритий лист на право самостійно досліджувати археологічні пам’ятки С. С. Гамченко отримав у 1886 р. Перша археологічна  монографія – «Житомирский могильник. Археологические исследования Житомирской группы курганов» (1888) – отримала підтримку та позитивні відгуки вчених О.О.Бобринського і К.В.Болсуновського. Зокрема наголошувалося на значенні пошуків С.С.Гамченка для Волині, де вони стали фактично першими значними систематичними археологічними дослідженнями. Професор В.Б.Антонович оцінив працю молодшого колеги як роботу «вполне научною, в значительной мере благоприятствующую научному разъяснению нашей доисторической древности».

До ХІ Археологічного з’їзду в Києві (1899) Сергій Гамченко підготував реферат «Раскопки курганов у м. Мирополя в бассейне р. Случи», який був зачитаний В.Б.Антоновичем. У 1909 р. Імператорська археологічна комісія поставила питання про вивчення природи трипільських майданчиків і доручила С.С.Гамченку як «одному из испытанных русских археологов» провести дослідження на р. Південний Буг (Балтський, Ольгопольський, Брацлавський повіти Подільської губернії). У 1909–1913 рр. учений розкопав близько 45 нових пам’яток, більша частина яких належить до трипільської культури, та дійшов висновку про житловий характер майданчиків.

Упродовж військової служби (1881–1918) С.С.Гамченко розкопував житомирські кургани та могильники по берегах річок Тетерева, Кам’янки, Гуйви, городища по річках Корчувата і Случ, урочище Стуга поблизу с. Студениця (1892), кургани з трупоспаленням поблизу сіл Псищі та Крошня (1895), Очакові на Півдні України (1903) тощо. За дорученням Імператорської археологічної комісії, Імператорського Російського Археологічного Товариства та інших інституцій С. С. Гамченко проводив розкопки та розвідки на Київщині, Волині, Поділлі, Херсонщині, Одещині, у Бессарабії тощо. У цей плідний період діяльності С.С.Гамченка було обрано членом-кореспондентом Київського товариства старожитностей і мистецтв (1902), дійсним членом Історичного товариства Нестора-Літописця, дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства (29.03.1907), членом-співробітником Петербурзького археологічного інституту (1913) та Казанського товариства історії та старожитностей.

До кінця життя С.С.Гамченко не поривав зв’язку з Житомиром. 31 травня 1899 р. Загальне зібрання Волинського губернського статистичного комітету обрало С.С.Гамченка його дійсним членом. Він був також одним із фундаторів Товариства дослідників Волині (1901), виступив на першому його засіданні з промовою про завдання Товариства у дослідженні археологічного минулого краю та визначив напрями роботи. У наступному він був членом та головою Бюро Волинської секції наукових робітників (1923–1927), працював завідувачем археологічного відділу Волинського науково-дослідного музею в Житомирі (1919–1927).

У 1927 р. С.С.Гамченко переїхав до Києва, де долучився до співпраці із установами Всеукраїнської академії наук (ВУАН), зокрема до робіт і заходів Всеукраїнського ареологічного комітету (ВУАК) –  розкопок, розвідок, конференцій, виставок, статей, публікацій. Його було обрано дійсним членом Всеукраїнського археологічного комітету (1927), дійсним членом Трипільської комісії ВУАК та комісії по дослідженню великокняжого Києва, віце-президентом Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН (1928) і керівником його археологічного відділу (з 1927). Пленум Комітету пам’яткознавчих студій ВУАК доручив С.С.Гамченку скласти перспективний план досліджень (січень 1928), в якому, зокрема, він запропонував враховувати фахову підготовку дослідників при отриманні ними відкритих листів, підняв питання про необхідність спеціалізації досліджень за окремими культурами та комплексами в межах певних територій і дав ґрунтовне визначення поняттям «рекогносцировка», «розвідка», «розкопки». У січні 1928 р. учений підготував «Схему археологічних досліджень на Україні», якою передбачалося закріплення археологів за адміністративними округами. Цими пропозиціями було зроблено крок на шляху до об’єднання дослідників старожитностей навколо ВУАК, запроваджено плановість розкопок, розширено тематично й організаційно пам’яткознавчі студії в Україні.

У київський період С.С.Гамченко керував археологічними загонами, які досліджували трипільські пам’ятки біля сіл Колодяжне (1927), Білий Камінь (1928), Стіна, Печери (1928–1929), на садибі Трубецького у Києві (1926–1927), на Ізюмщині (1929–1930), у Тульчині (1929–1930) тощо. Брав участь в роботі Дніпрогесівської експедиції (1928). Останні розкопки археолог провів на початку 1930-х рр. у с. Баглаї Старо-Костянтинівського повіту (нині — Хмельницька область), де досліджував пам’ятки «полів поховань» II–V ст. та на Райковецькому городищі.

Вчений залишив після себе величезну наукову спадщину в вигляді рукописного архіву та друкованих праць. Вони зберігаються переважно в Науковій бібліотеці та Науковому архіві Інституту археології НАН України, в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, Державному архіві Житомирської області у фондах КЗ «Житомирський обласний краєзнавчий музей» та ін.

У Науковому архіві Інституту археології НАН України зберігається особовий фонд С.С.Гамченка (№ 3) за 1886–1931 рр., переданий на зберігання його учнем М.Л.Макаревичем. Архівне зібрання містить наукові рукописи із археологічних досліджень пам’яток на території України та Росії, листування, присвячене питанням організації та проведення археологічних розкопок в різних губерніях та областях України та Росії, службові та доповідні записки із організації музейної справи в Україні, роботи Всеукраїнського археологічного комітету, записники, службові документи тощо.

В «Автобіографії» С.С.Гамченко зазначав, що в його науковому архіві міститься біля 50 рукописів обсягом майже 70 друкованих аркушів. У рукописах залишилися: «Раскопки 1909 г. трипольской культуры на Подолье» (рукопис переданий Імператорською археологічною комісією до Державної академії історії матеріальної культури), «Курганний некрополь в ур. Гремяче», «Кургани с трупоспаленням по р. Гуйві», «Трипільська культура на Волині по даних розкопів 1896, 1924 і 1926 рр.», «Трипільська культура на Волині (по дослідам р[оку] 1927)», «Розкопи р[оку] 1928 першоджерел трипільської культури у с. Білому Камені на Тульчинщині» (останні три роботи призначені до 2−3 випуску «Трипільського збірника» ВУАК) і багато інших. У рукописі залишилася і праця «Методические указания по краеведчеству и археологии» (60 сторінок), де він докладно виклав свої погляди на методику проведення археологічних досліджень. У 1920–1930-х рр. Сергій Гамченко зумів згуртувати навколо себе і виховати плеяду талановитих учнів, які пов’язали своє життя з археологією — І.Ф.Левицького, О.Ф.Лагодовську, Ф.А.Козубовського, М.Л.Макаревича.

Людська доля Сергія Гамченка та його родини  в радянські часи досить трагічна. 6 квітня 1923 р. його як «бывшего белого офицера» було взято на облік Вовчанським ГПУ Харківської області. В автобіографіях (відомо дві: 1927 та 1928 рр.), складених вченим під час роботи у Всеукраїнському археологічному комітеті ВУАН, приховуються соціальний стан (дворянство, отримане за військову службу), родинні зв’язки (брати Іван, Дмитро, Євген Гамченки – генерали Російської імперії), змінюється рік народження, ім’я по батькові, не правильно вказуються назви військових навчальних закладів, участь у наукових Імператорських товариствах України, Росії та за кордоном до 1921 р. У 1930 р. Сергій Гамченко вийшов на пенсію і остаточно оселився у Житомирі, два останні роки життя клопотав про академічну пенсію і помер 6 жовтня 1932 р. під час голодомору.

С.М.Ляшко